Пізнім холодним вечором 7 лютого 1918 року (за новим стилем) кілька людей зі зброєю в руках вивели з воріт Києво-Печерської Лаври людину в чернечому вбранні.

У рамках спільного проекту Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує матеріал, підготовлений редакцією журналу “Фома в Україні”.

Їх ватажок у матроській безкозирці відчував свою безкарність. Хто йому завадить? Хто тепер у місті влада?

Ось вже майже рік як скинули царя, колишня Російська імперія все більше пов’язала в страшній громадянській війні, де по різні боки належало опинитися сусідам, друзям і навіть найближчим родичам.

Ось і ватажок людей зі зброєю, забравши з Лаври людину в чернечому вбранні, теж одягнув безкозирку — хоче походити на революційного матроса. Або він дійсно матрос? Або просто бандит, який вирішив прикинутися представником нової влади? Сьогодні навряд чи можна про це дізнатися точно.

Все змішалося в той смутний час. Але людина в чернечому вбранні йде спокійно. Це — митрополит Київський Володимир. Йому не звикати дивитися в очі смерті. Зараз його ведуть уздовж лаврської стіни по нічній і холодній вулиці. Мабуть, настав його час…

Владику розстріляли у 70-річному віці. До цього святитель пройшов важкий життєвий шлях, і випивши чашу слави, і чашу труднощів. Труднощів було більше.

Він народився 1 січня 1848 року в родині сільського священика на Тамбовщині. У хрещенні його назвали Василем. Він закінчив духовне училище і семінарію у Тамбові, потім поступив у Київську духовну академію. Кандидатом богослов’я він повернувся до Тамбова, де спочатку став викладачем в рідній семінарії, а потім, одружившись, прийняв сан і пішов на парафіяльне служіння.

Однак сімейне щастя отця Василя було недовгим — через кілька років спільного життя померла матушка і єдина дитина. Особисте горе привело молодого священика на новий шлях служіння Церкви. 8 лютого 1886 року він прийняв чернечий постриг з ім’ям Володимир, був призначений настоятелем Троїцького Козловського монастиря, а в жовтні того ж року — настоятелем Антонієва монастиря в Новгороді Великому. Його активна діяльність привернула увагу церковного керівництва.

Невдовзі отця Володимира возвели у святительський сан. Бувши єпископом Самарським, під час масштабної епідемії владика організовує комітет взаємодопомоги, збирає пожертвування постраждалим від холери та голоду, влаштовує безкоштовні їдальні для голодуючих. Він безстрашно відвідує і служить в холерних бараках, на холерних кладовищах і місцях, охоплених епідемією. У численних друкованих відозвах і повчаннях владика Володимир закликає всіх прийти на допомогу тим, хто голодує. За словами сучасників, «голос не замовкав до тих пір, поки не вщухла буря народного лиха».

За той час, поки владика Володимир ніс служіння екзарха Грузії, там було збудовано понад сто храмів і відкрито понад триста церковно-парафіяльних шкіл, серед учнів яких були і мусульмани, і іудеї, і протестанти, і вірмени, і старообрядці, і діти сектантів.

Після Грузії призначили владику на Московську митрополичу кафедру. Тут святитель продовжив свою просвітницьку діяльність. В його єпархіальному будинку проводилися лекції, читання, бесіди, діяла бібліотека з читальним залом для всіх охочих, також він розпочав боротьбу з народним пияцтвом, особисто беручи участь у проповіді християнства серед робітників. У 1912 році митрополита Володимира перевели в Петербург, але недоброзичливці домоглися переведення святителя в Київ.

Революція 1917 року активізувала діяльність прихильників незалежності українських єпархій від Московського патріархату. Владика поводився як прихильник єдності та неподільності Церкви. Із захопленням Києва більшовиками почалися грабежі, насильство, осквернення храмів і монастирів. Тоді ж почалася і наклеп на святителя, який ніби «оббирає Лавру, отримуючи величезні гроші».

Акт медичного огляду тіла убитого митрополита показує, що архіпастиря-мученика розстрілювали розривними кулями і кололи холодною зброєю. Гетьман Скоропадський встановив на місці розстрілу пам’ятник святителю, який був зруйнований, коли місто знову було захоплено більшовиками.

Влітку 1992 року з благословення Митрополита Київського і всієї України Володимира чесні мощі святителя були знайдені й почивають нині в Дальніх печерах Святої Успенської Києво-Печерської Лаври.

Київський митрополит став першим священнослужителем-новомучеником, загиблим в роки революції та Громадянської війни. Попереду країну чекали непрості роки. Тисячам людей Церкви належало постраждати за свою віру. Багато з них так само, як і митрополит Володимир, потім були зараховані до лику святих…

Але їхня смерть не була марною. Вони поповнили сонм мучеників — основи Церкви Христової. Народ наш придбав гідних молитовників за себе на Небесах. І загибель першого мученика революції теж була не марна, як не даремна була колись загибель варягів Феодора та Іоанна.

Попри усі зусилля безбожників, в смутному двадцятому столітті не вдалося зруйнувати Києво-Печерську Лавру. Не вдалося зруйнувати й Церкву. Всупереч волі вбивць смерть владики Володимира лише зміцнила християн їхню віру. Чому?

Напевно, тому, що крім злої людської волі в нашому світі діє ще і добра воля Всемогутнього Бога.

Митрополит Київський і Галицький Володимир (Богоявленський), священноархімандрит Києво-Печерської Лаври

http://news.church.ua

26 років тому, в червні 1992 року, відбулося обрітення мощей священномученика Володимира, митрополита Київського і Галицького.

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує свідчення учасників цієї важливої в новітній історії Української Православної Церкви події. Про те, як це було розповіли митрополит Кременецький і Тернопільський Сергій та регент братського хору Києво-Печерської Лаври архімандрит Полікарп (Линенко).

http://news.church.ua

24 червня, у Неділю 4-ту після П’ятидесятниці, коли свята Церква згадує пам’ять святих апостолів Варфоломія і Варнави,  було звершено у храмі святої великомучниці Параскеви П’ятниці Всенічне бдіння та Божественну Літургію. 

За богослужінням була піднесена уклінна молитва Господу Вседержителю за мир в Україні.

Після читання святого Євангелія, протоієрей Ростислав звернувся до парафіян зі словами  проповіді.

17 червня, у Неділю 3-тю після П’ятидесятниці, коли свята Церква згадує пам’ять святителя Митрофана, патріарха Константинопольського,  було звершено у храмі святої великомучниці Параскеви П’ятниці Всенічне бдіння та Божественну Літургію. 

За богослужінням була піднесена уклінна молитва Господу Вседержителю за мир в Україні.

Після читання святого Євангелія, протоієрей Ростислав звернувся до парафіян зі словами  проповіді: про око, що є світильником всьому тілу-не як фізичний орган, а духовний — якщо дуща світла- все тіло світле, якщо — темна- то і тіло темне. Вчення Господа- світло. Не треба бути холодним, а бути ревним по Бозі, молитися, бути вірним Богові, служити Йому, а не мамоні. Один одного тяготи носити, бути справжніми християнами, шукати Царства Божого і правди Його.

З ім’ям преподобного Антонія пов’язано житіє багатьох подвижників монастиря. Десятки ченців отримали від старця благословення на чернечий шлях. Серед них був і Агапіт, який увійшов в святці Церкви як безмездний лікар, який зцілював не лише ліками, а й молитвою. 

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує матеріал про преподобного підготовлений редакцією журналу «Фома в Україні». 

Ази медицини йому дав сам святий Антоній – преподобний добре розбирався в травах, правилах харчування, особисто доглядав за хворими.

Коли хтось із братії хворів, Агапіт ​​залишав свою келію, приходив до хворого і служив йому, піднімаючи його, вкладаючи, виносячи на своїх руках і невпинно благаючи Бога про порятунок хворого. Разом із доглядом святий давав своїм пацієнтам зілля, яке готувалося з молитвою і вірою в Бога.

Спочатку Агапіт ​​був тільки монастирським лікарем, але з часом слух про нього поширився в місті, і багато хворих стали приходити до нього і йшли здоровими. Народна слава безмездного лікаря поширилася дуже швидко, і дуже скоро печерський монах став складати конкуренцію визнаним столичним світилам медицини. Патерик доніс до нас кілька історій, пов’язаних з Агапітом.

Жив у Києві один лікар-вірменин. Він був дуже освіченим, і вправнішим від нього в столиці в той час відшукати було неможливо. Кинувши лише кілька поглядів на хворого, він тут же ставив діагноз, називаючи день і годину смерті, ніколи не помиляючись при цьому, але і не намагаючись таку людину лікувати.

Один із таких хворих був принесений до Печерського монастиря. Він був міністром князя Всеволода, і вірменин привів його в розпач, передбачивши йому через вісім днів смерть.

Агапіт, помолившись про нього, дав прийняти зілля, і в кінцевому підсумку вельможа виявився здоровим. Після цього випадку про преподобного пронеслася чутка. Вірменин, палаючи злістю на Агапіта і розуміючи, що той позбавляє його клієнтів, вирішив зробити ченцеві капость.

Заздрісник послав до Печерського монастиря одного засудженого на смерть – слугам наказали напоїти бідолаху отрутою, з тим розрахунком, щоб отрута подіяла під час перебування арештанта в келії Агапіта. Але сталося непередбачене – бачачи вмираючого невільника, монах напоїв його травою, і той залишився живий. Те, що сталося ще більше розлютило вірменина. Він підкупив людей, які отруїли всю їжу в келії Агапіта. Але Господь зберіг подвижника – отрута не принесла йому шкоди.

Через деякий час вірменин почав лікувати тяжкохворого Володимира Мономаха, але все було марно – князь танув на очах. Його гінці прибули в монастир просити ігумена відпустити Агапіта до Чернігова, де і знаходився лежити на одрі князь. Але святий лікар відмовився залишати обитель. Гінці, зрозумівши, що лікар не піде з ними, стали просити хоча б зілля. Святий його дав. Ліки привезли до князя, він прийняв його і став здоровий.

Вдячний Володимир Мономах прийшов сам до Печерського монастиря обсипати цілителя дарами. Але Агапіт ​​сховався, і принесене для нього золото князь віддав ігумену. Незабаром Володимир знову послав одного з бояр своїх з багатьма дарами до Агапіта. Посланник, знайшовши його в келії, поклав перед ним принесене. Святий же сказав йому: «Чадо, я ніколи ні від кого не брав нічого, тому що ніколи не зціляв силою моєю, але Христовою; і тепер не маю потреби у цьому». Боярин відповідав: «Отче, князь знає, що ти не береш нічого, але, прошу тебе, уваж правителя, прийми це і віддай, якщо хочеш, жебракам». Відповідав йому старець: «Передай йому, що і все інше, що він має – чуже, і нічого не може він взяти з собою, відходячи з життя, так нехай роздасть то жебракам». Сказавши це, Агапіт ​​взяв принесене золото, як би для того, щоб заховати, виніс його з келії, кинув, а сам побіг і зник. Боярин же підібрав дари і віддав ігуменові Іоану. Повернувшись до князя, він розповів йому про святого все, що бачив і чув. Мономах, не наважуючись більше не послухатися святого, став щедро роздавати майно своє бідним.

Після багатьох трудів і подвигів захворів і сам отець Агапіт. Дізнавшись про це, вищезгаданий лікар-вірменин прийшов відвідати його і завів з ним розмову про лікарське мистецтво, питаючи його, яким зіллям лікується такий недуг. Відповідав блаженний: «Тим, що дає Господь». Вірменин зрозумів, що старець дуже поверхнево знає медицину, і став насміхатися над ченцем. Потім, взявши його за руку, сказав: «Правду кажу я: на третій день ти помреш. Якщо ж не збудеться моє слово, тоді я зміню своє життя і стану сам таким же ченцем». Святий з гнівом відповів: «Це такий твій спосіб лікування? Ти більше говориш про смерть, аніж про допомогу. Якщо ти такий вправний, дай мені життя. Якщо ж ні, то мовчи! І знай, що я помру тільки через три місяці!»

Агапіт, як і передбачав, прожив три місяці і, трохи похворівши, відійшов до Господа місяця червня в перший день. По смерті святого вірменин прийшов до Печерського монастиря і сказав ігуменові: «З цих пір я істинно вірую в Господа Іісуса Христа і хочу стати ченцем». Його прохання було задоволено, і він залишок днів провів, наслідуючи свого колишнього конкурента, який зміг привести його до віри.

http://news.church.ua

10  червня в Неділю 2-гу після П’ятидесятниці, коли свята Церква згадує пам’ять всіх святих у землі Руській просіявших,  було звершено у храмі святої великомучниці Параскеви П’ятниці Всенічне бдіння та Божественну Літургію. 

За богослужінням була піднесена уклінна молитва Господу Вседержителю за мир на землі України.

Після читання святого Євангелія, протоієрей Ростислав звернувся до прихожан зі словами  проповіді — про добрий подвиг і найбільший приклад святих наших співвітчизників, про слова Євангелія- рішимість залишити гріховне життя і жити за Заповідями Божими. 

4 червня 2018 року розпочався Петрів піст. Петрів — один з двох літніх постів, він готує християн до дня пам’яті святих первоверховних апостолів Петра і Павла.

Встановлений на згадку про те, як апостоли постили перед проповіддю християнства всьому світу. Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує матеріал про правила, сенс та історію Петрового посту, а також календар харчування, підготовлений редакцією журналу «Фома в Україні». 

СЕНС ПЕТРОВОГО ПОСТУ 

Петрів піст, як і будь-який з чотирьох багатоденних постів у році, спонукає нас до самовдосконалення, до перемоги над гріхами і пристрастями. У ці дні й тижні ми намагаємося відчути правильну внутрішню ієрархію свого життя: вирішуємо для себе, що тіло повинно прагнути до душі, душа — до духу. І вся людина повинна бути направлена до Бога. Піст, тобто наше добровільне утримання, закликає нас пройти цим шляхом.

Крім того, піст об’єднує людей, віруючих у Христа. Через спільне говіння ми відчуваємо себе членами єдиної Церкви, єдиної спільноти вірних Спасителю і Його заповідям. Тим самим ми визнаємо, що все, що проповідував Христос, — істинно. Тобто піст — це не тільки самовдосконалення, а й наше свідоцтво всьому світу про те, що ми християни.

Не кожен з нас може постити так строго, як це пропонує Церква, але кожен з нас може засвідчити те, що він частина Церкви, — дотримуючись посту в міру своїх сил і з усією щирістю. Міру посту найкраще узгодити з духівником.

ІСТОРІЯ ПЕТРОВОГО ПОСТУ 

Ми знаємо про Петрів піст від найперших століть християнства. Правда, тоді християни не пов’язували цей піст з ім’ям Петра і Павла. Він існував для тих, хто з якоїсь причини не зміг постити у Великий піст перед Великоднем.

У Константинополі й Римі побудували храми в ім’я апостолів Петра і Павла. В Константинополі храм освятили в день пам’яті апостолів — 12 липня за новим стилем.

З IV століття багато святих отців писали в своїх працях про Апостольський піст: наприклад, Афанасій Великий, Амвросій Медіоланський, Лев Великий, Феодорит Кирський.

ЯК ПОСТИТИ У ПЕТРІВ ПІСТ

Петрів піст — не такий суворий, як Великий. У всі дні посту, крім середи і п’ятниці, віруючі можуть їсти рибу. М’ясо, яйця і молочні продукти, хто поститься їсти не може.

Але навіть приступаючи до такого, не самого строгого, посту, потрібно порадитися зі своїм духівником, а якщо у вас є які-небудь хронічні захворювання — з вашим лікарем. Взагалі, мирянам встановлено не такий строгий піст, як монахам. Якщо вам з яких-небудь причин не можна дотримуватися всіх правил посту (а в монастирському Статуті передбачені більш суворі правила, наприклад, сухоядення (їжа без олії) в окремі дні Петрового посту), ви зможете обмежувати себе в інших, не гастрономічних речах. Наприклад, в піст не дивитися телевізор або не користуватися соціальними мережами в інтернеті.

ЛІТНІ ПОСТИ

Влітку у православних християн два поста — Петрів і Успенський.

Петрів піст називається так на честь святих апостолів Петра і Павла. Він встановлений в пам’ять про те, як апостоли постили перед євангельською проповіддю всьому світу. Цей піст ще називають Апостольським.

Початок Петрового посту — завжди в понеділок через тиждень після свята Трійці (П’ятидесятниці). Дата Трійці залежить від дати святкування Великодня, тому початок Петрового посту припадає на різні дати. І триватиме він може від 8 до 42 днів. Закінчується Петрів піст завжди 12 липня.

Успенський піст — найкоротший з церковних багатоденних постів. Православні християни постять з 14 до 27 серпня і готуються до двох свят — Преображення Господнього та Успіння Божої Матері.

ПЕТРІВ ПІСТ — ТРАДИЦІЇ

Православний люд на Русі постив за церковним Статутом, тому багато традицій Петрова поста було пов’язано з кулінарією. У середу і п’ятницю готували літні пісні страви – окрошки, пісний борщ, грибну ікру, ботвінь з молодої зелені і безліч інших страв. А в святкові дні Петрового посту господині часто пекли особливі пироги — рибники. Рибу запікали в тісті прямо цілком.

КАЛЕНДАР ХАРЧУВАННЯ

Даний календар наводиться у відповідності із суворим монастирським уставом. На його основі можна зрозуміти, які дні в посту є більш строгими, які — менш. Але яким саме обмеженням буде вимірюватися ваша міра строгості посту слід визначати з особистого досвіду, обставин і порадившись з духівником або знайомим священиком.

Переклад українською Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ

http://news.church.ua

03  червня в Неділю 1-шу після П’ятидесятниці, коли свята Церква згадує пам’ять всіх святих від віку просіявших,  було звершено у храмі святої великомучниці Параскеви П’ятниці Всенічне бдіння та Божественну Літургію. 

За богослужінням була піднесена уклінна молитва Господу Вседержителю за мир на землі України.

Після читання святого Євангелія, протоієрей Ростислав звернувся до вірян зі словами  проповіді — про Христову Церкву, як спільноту людей, що об’єднується Божою благодаттю, святими Таінствами, яку ворота адові не переможуть, про сповідування своєї віри перед людьми, про любов до Бога більше, ніж до чогось чи когось іншого, що треба молитися кожен день.